Кількість студентів, що здобували вищу освіту в цих закладах, становила 1539 тисяч осіб (на початок 2016-2017 навчального року – 657 та 1587 тисяч відповідно).

У 2017 р. вищими навчальними закладами країни було випущено 421 тисяч фахівців, що на 34 тисяч осіб (8,9%) більше, ніж у 2016 р.

Про це інформує Державна служба статистики України у експрес-випуску. Інформацію подано з усіх регіони України, крім тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, а також частини зони проведення антитерористичної операції.

Вищий навчальний заклад – окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.

До вищих навчальних закладів належать університети, академії, інститути, коледжі, училища, технікуми.

У січні 2018 року Інтернет-журнал соціальної критики «Commons» опублікував статтю вчених Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені Г.М. Доброва НАН України, присвячену питанням академічної мобільності й міграційним настроям серед наукової молоді Академії, які, відповідно до висунутої дослідниками гіпотези, тісно пов’язані з економічним чинником.

У дослідженні, науковці попереджують що небезпека для наукового потенціалу нашої країни очевидна. Чим більше буде зростати академічна мобільність українських науковців та погіршуватись їхній соціально-економічний стан, тим швидше найталановитіші й висококваліфіковані кадри через систему міжнародних наукових організацій, двосторонніх грантів на спільні проекти (які виконують функцію відбору) будуть переміщуватися на більш вигідні соціально-економічні та професійні умови. Для окремого спеціаліста наукова (або загальна) еміграція замість жевріння в українській науці… є зрозумілою також і з погляду самореалізації та вирішення глобальних наукових задач.

У розвинених країнах, де наука й освіта посідають чільні місця, існує саме академічна мобільність (а наукова еміграція відсутня), яка позитивно впливає на розвиток наукової спільноти. Для менш розвинених країн, щоби досягти подібної високої мети, потрібні прораховані та цілеспрямовані заходи – наукова політика. Китай, який вже претендує на перше місце у світовому виробництві, вирішив проблему наукової еміграції економічним шляхом. Своїм співвітчизникам, які емігрували на Захід та досягли наукових успіхів, КНР пропонує повернутися на високу заробітну плату та посісти керівні наукові посади. Таким чином, китайські вчені проходять своєрідний відбір та стажування в західних наукових центрах. Вчених з інших країн також активно запрошують працювати. Але для України стратегія рееміграції є малоймовірною (поки фінансування науки не буде становити принаймні 1,7% від ВВП), й втрати інноваційно-наукового потенціалу з плином років стають все більш очевидними», – стверджують автори статті.

Аби дослідити міграційні наміри молодих наукових кадрів НАН України, в квітні – серпні 2017 року вони провели анонімне електронного анкетування, яке охопило 287 осіб (середній вік – 30,5 років) із 14 відділень НАН України та 3 установ при Президії НАН України.

За результатами цього соціологічного дослідження, зокрема, з’ясувалося, що соціально-економічний стан молодих учених суттєво впливає на їхні міграційні наміри.

Так, серед основних причин, які змушують замислитися про можливу еміграцію (тимчасову чи на постійне місце проживання), автори виокремлюють низьку зарплатню й недостатнє фінансування наукової сфери, несприятливі умови праці, труднощі з професійною самореалізацією.

Тривожним автори вважають розподіл відповідей на запитання «Чи збираєтесь Ви найближчим часом виїхати за кордон з метою продовження наукових досліджень або навчання?»: «…п’ята частина (18,8%) має сформований намір виїхати за кордон, причому одна шоста частина (15,7%) – на постійне місце проживання. 

Позитивним із погляду міжнародної мобільності може вважатися показник щодо науковців, які планують побувати за кордоном із науково-освітньою метою та приїхати до України – 32,4%. Проте важливо бути впевненими, що вони дійсно повернуться».

При цьому наголошувалося, що неврахування таких вимог призведе до ще більшого порушення міжпосадового рівня оплати праці освітян, викличе справедливе невдоволення педагогів дошкільних, позашкільних, професійно-технічних, вищих закладів освіти низькою оцінкою владою їхньої складної, важливої, відповідальної педагогічної праці, спричинить конфліктні ситуації в колективах. Але влада не дослухалася до Профспілки, прийнявши хоч і позитивне, але вибіркове рішення.

Водночас чинні нормативні акти надають можливість органам місцевого самоврядування приймати власні рішення про підвищення заробітної плати працівникам, серед яких педагогічні працівники закладів дошкільної, позашкільної, професійно-технічної освіти, а також інших закладів та установ освіти, що фінансуються з місцевих бюджетів, шляхом встановлення їм надбавок, що практикується в ряді регіонів, зокрема й в столиці.

Адже пунктом 3 постанови № 1298 та пунктом 4 наказу Міносвіти № 557 надано право керівникам встановлювати такі надбавки працівникам у розмірі до 50% посадового окладу. Щодо їх фінансового забезпечення, то згідно зі ст.77 Бюджетного кодексу України місцеві ради при затвердженні відповідних бюджетів мають враховувати у першочерговому порядку потребу в коштах на оплату праці працівників бюджетних установ відповідно до встановлених законодавством України умов оплати праці та розміру мінімальної заробітної плати.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеві бюджети – це плани утворення і використання фінансових ресурсів, які необхідні для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування. Одним з власних повноважень виконавчих органів міських рад, що передбачні ст.32 зазначеного закону, є управління закладами освіти, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення; створення необхідних умов для виховання дітей, сприяння діяльності дошкільних та позашкільних навчально-виховних закладів.

ЦК Профспілки звернувся до профспілкових організацій з проханням провести відповідну роботу на місцях з депутатами місцевих рад, міськими головами, головами районних рад та рад об’єднаних територіальних громад, фінансовими органами та органами освіти стосовно встановлення педагогічним працівникам дошкільних, позашкільних та інших закладів та установ освіти, які фінансуються з місцевих бюджетів, так званих «регіональних надбавок», та їх фінансового забезпечення, використовуючи при цьому відповідні норми законодавства.